|
|
|
Студия Елены Петровой сприяння просуванню |
ТРЕТЯ СИЛА |
|
бренд ТРЕТЯ СИЛА (политпартия, 2003год) «ТРЕТЯ СИЛА», АБО ЯК ЗНАЙТИ П’ЯТИЙ КУТ.Перепрошую за вільний стиль викладу: вже так воно заспівалося. Пропоную також сприймати ці записи просто як нотатки пересічного виборця; але такого, що не бажає пустити свій голос на сміття. Стократ перевірений спосіб: бажаєш спрогнозувати успіх товару — глянь на нього очима майбутнього споживача. Тож ось вам точка зору електоральної одиниці, потенційного споживача «Третьої сили» на близьких вже парламентських перегонах. Є в рекламістів такий термін — «брендова пам’ять». Означає здатність тримати у голові назви певних ТМ. За конкретною товарною групою їх може бути якнайбільше сім, частіше до п’яти (горілчаних, пивних чи політичних — значення не має; не більш ніж сім — і крапка, останнє пам’ять виштовхує). Хто з політбрендів сьогодні в цьому пантеоні? «Нашоукраїнці», «Партія регіонів», СПУ, СДПУ(о), комуністи та певним чином клімактерична ПСПУ. За розблокування НУ з пам’яті навряд чи випадуть НРУ та БЮТ. Все. Різноманітні кишенькові партії та чудернацькі для простої людини фракційні угруповання або вже накрились чубатим органом, або на межі того. У будь-якому разі вони не ідентифікуються в електорату з чимось перспективним, і жодних шансів на успіх не мають. Приблизно та сама перспектива у жменьки ново-партій, скалків уражених «Регіонів». Максимум претензій Кушнарьова, Васильєва, Коновалюка та іже з ними — натягти на себе певні відсотки розчарованих прихильників Януковича. На більше не стачить ні часу, ні коштів, ні яскравих особистостей. Як нам бачиться результат забігу-2006 за станом на сьогодні? Чергового разу втратять виборців КПУ та КУН: електорат полярно налаштованих пенсійних партій потихеньку вимирає (комуністам, до того ж , не додасть симпатій нещодавня підтримка Симоненком Януковича). Неприємностей варто чекати СДПУ(о). Ганебна роль на минулих виборах, втрата влади і впливу на бізнес, вкрай непривабливі постаті лідерів — прохідний бар’єр самотужки есдекам не подолати. Нібито найприродніший вихід — блокуватися з регіоналами; але зараз ті — в іншій ваговій категорії, а дружитися на чужих умовах пан Медведчук не звик. Не виключений до кінця навіть такий парадоксальний союз, як «есдеко-комуністи» — враховуючи здатність бренду « Симоненко-ТМ» до ситуаційної мімікрії. В усякому разі, чотири проценти на двох нашкребуть. Хитка позиція в соціалістів. З одного боку — у стані переможців. Певним чином при владі. Низка власних міністрів навіть. З іншого: чому ухилився від владних повноважень Мороз? Ні, пояснення в нього, звісно, є: балакати не лантухи носити. Але ГЛИБИННО електорат його не зрозуміє — роками прямувати до влади, а опісля від неї персонально ухилитися… До того ж міністри-соціалісти поки якісь не надто переконливі. Луценко — видно всім, що людина пристойна — переважно все-таки говорить, ніж діє; Баранівський «сів на село», а селу з того щось не полегшало; пані Семенюк приватизаційний клубок теж ніяк не розплутає. Агов, соціалісти? Вважаю, що їх електоральний відсоток якщо і утримається на колишній позначці — то лише за рахунок розчарованих діями інших партій провладного блоку. УРП. Незначне відмінусування: не роблять помітних електорату кроків, не на слуху — ніби вони і є, а якісь геть непомітні (а ще ж і збоченець Тарасик, трясця його мамі…) Блаженна Наталка…Свій маргінальний відсоток викричить, потому гадатиме, кому вигідніше його збути. Відьма конотопська.. БЮТ. Схиляю голову перед Юлею. Попри всі ігрища під килимом кумів, сватів, братів В.Ю. встояла, ще й зберегла таку бойову (і таку привабливу) харизму. Певні помилки та недоліки — ну як не вибачити їх такій чарівній прем’єрці? Ризикну спрогнозувати однозначний (і істотний) приріст електорального поля. За рахунок, зрозуміло, нашоукраїнців. Вони як діти, що отримали роками омріяну іграшку. Такі натхненні, палаючі обличчя на Майдані якось непомітно перетекли в карбовані владні силуети. І пішла самореалізація…(не вдаючись до детального переліку дурниць, зазначу — панове Зінченко, Червоненко, Томенко, Безсмертний привабливості щось більше не викликають. А вже сита та поважна буда пана Порошенка і тим паче). Тоді хто ж? Сам? А він зараз де? В Лівії, чи Японії, чи деінде? Вслідкувати якось непросто… «Сьогодні з тимчасовим візитом до України прибуває президент України». А ще до того — марні принизливі прагнення «вступити хоч кудись». Вступив же поки що не кудись, а «у щось». Так воно бачиться. Як воно не прикро. А комплекс Месії??? «Мій народ», «моя Україна», «мій уряд» — та сам Данилович у кращі роки казав усе-таки «наш». Врешті, і м’ясо чогось удвічі подорожчало. Попоїсти ж навіть і найзапекліші романтики люблять. На виборах-2006 НУ втратить, ще й — боюсь — безповоротно. На користь Юлі та соціалістів, якщо йтимуть до Ради окремо. Не виграють і «Регіони». Спроби навести мости з владою, недостатня енергійність та рішучість, відсутність Януковича в країні у найгостріші моменти. А ще — відмирання головного навіяного східнякам страху: виявляється, ніякої ґвалтовної українізації з боку помаранчових не буде. Голосували ж здебільшого не «за», а «проти» — а боятися нібито й нічого. Тож частина голосів «зе-ка» Януковича неминуче дістанеться менш одіозним Кушнарьову і КО. Отже, сумуємо: «прохідні» — НУ, Регіони, СПУ, БЮТ. За умови блокування з іншими — НАПУ Литвина, есдеки, комуністи, УРП, КУН, ПСПУ, аграрії, промисловці Кінаха та деяка інша дрібота. Але ж: втратять, за нашим прогнозом, ледве не всі бренд-фігуранти, невжеж всі розчаровані поповнять лише ряди бьютівців та кушнарьовців? Вочевидь що ні. Маємо констатувати наявність вільного (і істотного) електорального поля з невизначеними насьогодні симпатіями. Свій вибір вони робитимуть протягом незначного часу, що залишився. Чи є шанс привернути їх увагу на користь навої партії? І якщо так, то якою вона має бути? ТРЕТЯ СИЛА — ДВОМ МОГИЛА.Пропоную тезу: є два погляди на політику та все, що у ній відбувається. Перший з них — погляд самих політиків. Їм видається, що народу цікаві усілякі парламентські витівки, підкилимкові владні ігрища, фракційні інтриги і все таке інше. Зась! Вищезгадане цікаво лише самим фігурантам, і нікому окрім. Широким верствам глибоко до того байдуже. Погляд пересічного виборця має в полі зору ті самі п’ять-сім чільних партійних брендів та з десяток провідних персоналій. У невпинній боротьбі за хліб насущний останнє — нецікаво. Увагу здатні привернути хіба найрезонансніші події та ще найбільш хибні кроки. Або ж відверта весела маячня а-ля пані Вітренко. Дрібні та середні політики, вважаючи що електорат старанно відслідковує їх титанічні зусилля — обманюють самі себе. Дрібні нові партії — так само. У масову свідомість виборця треба ПРОЛОМИТИСЯ, до того ж у вкрай стислий термін. Розглянемо ситуацію відносно «Третьої сили». Почнемо з мінусів. Не в образу шановним керманичам партії, а в констатацію наявного — відсутність яскравих , харизматичних, загальновідомих персоналій. Наша ментальність спонукає в багатьох випадках віддавати голос не партії, а лідеру: голосують за Юлю, а не за БЮТ, за Ющенка, а не за НУ, за Мороза, а не соціалістів. Персоналізація електоральних симпатій керується особистою довірою до постаті лідера і його харизмою. На жаль, зазначеного козиря позбавлені — адже лідери «Третьої сили», навіть з урахуванням їх політичного досвіду, лише на початку шляху до справжньої публічної діяльності. Була би можливість залучити до лав партії когось з першої десятки — було би зроблено половину діла (ідеальний варіант — Литвин, саме він на піку помаранчевих подій виступив РЕАЛЬНОЮ ТРЕТЬОЮ СИЛОЮ, що зуміла спрямувати в цивілізоване русло протиборство двох перших. До того ж зараз навколо Литвина гуртуються представники колишньої влади, що не виявили бажання влитися до опозиції). Зважений, спокійний, компромісний, послідовний — Литвин уособлює чимало типових національних рис пересічного українця. Після всіх дурниць, які залишила по собі стара влада (і вже встигла наробити нова) «Третя сила» з Литвином мала би вельми значущі шанси на успіх.(Проте — не знаю поглядів на це ані самого Литвина, який, врешті, має власну партію; ані лідерів «Третьої сили»). Підозрюю, варіант буде знеможливлений амбітністю або однієї, або іншої сторони. Мінус номер два. Відсутність надпотужного фінансування та можливості задіяти адмінресурс. Згадаймо, саме ці два важелі народили диво під назвою «рейтинг Януковича» — за рік маловідомий політперсонаж виборов понад сорок відсотків електоральних симпатій. В нашому випадку адмінресурс однозначно «навряд чи» (самим потрібен). На рахунок фінансування: будь-яка серйозна рекламна агенція володіє інформацією про витратний механізм на розкрутку загальнонаціонального бренду. Для різних товарних груп він сягає 1–2-х мільйонів доларів на старті (з наступною підтримкою). І це — мінімум, який дозволить широким споживацьким верствам бодай дізнатися про новий бренд. Зробити ж його привабливим в очах мільйонів — означає знову витрачати гроші. Якщо «Третя сила» має можливість сплатити за повноцінне просування кілька мільйонів — варто говорити далі. Якщо ні — мати мужність зізнатися собі, що очікуваного публічного резонансу досягти не вдасться; матимуть місце «мурашині клопоти» з роздачою кульок, сувенірів та інтерв’ю третьосортним виданням. Для самолюбства, можливо, й приємно, але не більш за те… (Аби зараз не трактуватися хибно — освоєння подібних коштів не є нашою спеціалізацією, тому обстоюємо даний пункт не через власну зацікавленість: просто абетка рекламного світу вже давно склалася, і якщо вам обіцяють успіх за 50-100 тисяч доларів — то це чистий ідеалізм, далекий від реального стану справ; тоді ліпше купити на них щось корисне. А впрягатися до роботи — то знати, які витрати чекають). Третій проблемний момент — надмірні надії на політичну програму партії. Найчастіша і найтиповіша помилка політиків: вважати, що їх програми викликають масову цікавість. Дійсність від сподівань на колосальній відстані (за даними досліджень, програму БЮТ читали 7-10 відсотків виборців самої БЮТ, НУ — близько десяти відсотків, і тільки комуністів — понад двадцять. Не знають! Не читають! Голосують — серцем… Чому так склалося, встановити неважко: по-перше, покажіть хоч одну ПОГАНУ програму. Таких не існує — всі вони ретельно продумані і прописані, і у всіх людина — на першому плані, з її потребами, запитами і проблемами. Майже однакові і однаково привабливі. І тверезий український виборець в програми давно не вірить. Адже — по-друге — діставшися влади, кожна політична сила діє за правилами, що до програми аж ніякого відношення не мають. Не через віроломство — просто інакше в неї не виходить. Отже, пропоную програму партії в якості серйозного важеля — не переоцінювати. Якою б досконалою вона не була…Щоб не обманювати себе і в цьому пункті. Останній мінус: брак часу. Тут все очевидно — трошки більш ніж за півроку сформувати в масовій свідомості сталий позитивний імідж серйозної партії — вдячний сюжет для письменників-фантастів. Але що маємо, те маємо, як казав пан Кравчук. Тож чи можливо, попри все вищезгадане, усе-таки «впихнути невпихуєме», як казав на цей раз пан Плющ? Певною мірою — але тільки керуючись гаслом «Третя сила — двом могила». Перетворюючи на власні козирі всі численні недоліки старої і нової влади. Ретельно відслідковуючи, і нещадно обсміюючи кожну чергову дурницю. Ставши безжальним «суспільним оком» за діями як помаранчових, так і блакитних. Щільно зчепившись і з одними, і з іншими, не лишаючи поза увагою жодного руху «підопічних». Це — єдина можливість стати в одну з ними вагову категорію (в масовій свідомості). Це — єдиний шлях подолати виборну дистанцію: осідлавши обох конячок-фаворитів одразу. Будь-який інший шлях призведе до дитячих забавок на політичній галявині. Адже для поступального розвитку «Третьої сили» забракне і часу, і коштів, і загальновідомих облич. НА КОГО СПИРАТИСЯ І ЩО РОБИТИ.Зазирнімо ще раз у недалеке минуле, і згадаймо, як поринули в політичну безвість такі перспективні нібито партії, як «Яблуко», зелені Кононова і особливо «Команда озимого поколения». У кожному разі в партію вкладалися кошти, провідні політологи ретельно виписували програми, робилися серйозні кроки по просуванню до масової свідомості. І у кожному разі — нищівна поразка. На мій погляд, помилку всі вони робили лише одну, але — стратегічну: розмитою, або невизначеною, або невірно визначеною була електоральна цільова аудиторія. Як результат — відсутність соціальних груп, які спізнали б у згаданих невдахах «своїх» та віддали їм голоси. Чи є сьогодні істотна соціальна група, що не має своєї партії? На мій погляд, такими залишились дрібні підприємці. (Під ними розумію коло, дещо ширше за номінальне: це і торгівці з речових ринків, і власники крамничок, і заробітчани-мігранти, і врешті власне невеликі бізнесмени). Їх поєднує політична поміркованість (не фанатують ні на помаранчовий, ані на блакитний кольори), національна врівноваженість — відсутність тяжіння як до Росії, так і до Заходу; і взагалі тверезий підхід до більшості соціальних і політичних питань. Їх запити і сподівання переважним чином пов’язані виключно з економікою. А саме вирішенням тих питань, які знову ж таки спільні для всіх них: надмірним оподаткуванням, занадто складною бюрократичною процедурністю, відсутністю доступного кредитування; а також повною і обтяжливою залежністю від місцевої влади. Всі вони залюбки віддадуть голоси політичній силі, яка унеможливить втручання в роботу пожежників, санстанцій та інших дозвільних чиновників (принаймні невмотивовані втручання в розрахунку на хабарі), полегшить податковий тягар і нормалізує ведення малого бізнесу. Досьогодні провідні політичні сили спирались або на великий капітал, або на бюджетників. Підтримка дрібному бізнесу лише декларувалася. Жоден ще не підняв пересічних підприємців на свої політичні прапори. А їх — мільйони, і коли спромогтися стати для них своєю, «рідною» партією — це мільйони голосів. Зрештою саме цим соціальним верствам властиві ґрунтовні риси української ментальності — працелюбність, оптимізм, тверезий погляд на речі, здоровий глузд і почуття гумору (адже без цього дрібним бізнесом на Україні ліпше не перейматися). Тож чому б і не спертися на означене соціальне коло? Без національних та геополітичних спекуляцій, без залякувань ЄЕСами та ЄЕПами, без мовної проблематики (є різниця — українською чи російською заробляти на шматок хліба?). Без жодної романтики (на зразок «Україна — батьківщина аріїв») і взагалі без зайвого — з позицй чистого прагматизму та доцільності. Стати «партією здорового глузду», «партією середнього класу», «партією пересічних підприємців», «партією маленьких українців» — ось шлях до імовірного успіху. Інша справа — як його пройти? Кілька суб’єктивних думок з зазначеного приводу.
(дякую за увагу і прошу сприймати вищесказане як персональний, суб’єктивний, зате незаангажований погляд на проблему з боку небайдужого українця — і пересічного виборця). |